57 років тому, 13 березня 1961 року в Києві відбулася найпотужніша техногенна катастрофа.   Потоп тривав лише півтори години, проте наслідки його були катастрофічні.   Брудний вал висотою в 14 і шириною в 20 метрів пронісся по нинішній вулиці Теліги, упершись у трамвайне депо; з іншого боку він бушував, проходячи повз Кирилівський монастир, затоплюючи стадіон "Спартак" і вулицю Фрунзе. Навіть трамваї вагою в 10 тонн не могли вистояти на шляху руйнування.   Корреспондент.net згадує події 50-річної давнини.   Недбале рішення   2 грудня 1952 року Київський міськвиконком прийняв рішення про створення звалища будівельних відходів у Бабиному Яру, підписане головою міськвиконкому Олексієм Давидовим.   З метою ліквідації яру в Бабиному Яру і благоустрою території, прилеглої до Сирецького житлового масиву, туди почали скидати відходи виробництва прилеглих Петровських цегляних заводів. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у відроги Бабиного Яру.   За десять років до відрогів Яру було намито понад 4 мільйонів кубічних метрів грунту. Загальна площа намиву склала близько одного квадратного кілометра.   Намив виконувався на висоті від 40 до 60 метрів над рівнем великого промислового та житлового району Києва - Куренівки. Пласт намиву сягав 30 метрів, але замість бетонної дамби спорудили земляну, яка не відповідала ні проекту, ні нормам безпеки.   Уже в 1957 році ситуація стала аварійною - вода з піском час від часу заливала сусідні території. Однак закачування пульпи не припинили. Трагедія могла статися в будь-який момент.   Під час будівництва дамби недооцінили водоносність порід яру. Не врахували ймовірності сніжної зими. Дамби зробили земляні, а не з бетону. Для відводу рідини з ярів використовували занадто вузькі труби, які не дозволяли воді піти, залишивши принесений грунт. Цегельні заводи, перевиконуючи план, працювали в три зміни - відповідно, і обсяг пульпи став утричі перевищувати розрахунки. А на довершення всього - на тривожні сигнали ніхто не реагував.   На початку березня 1961 тривогу почали бити прості кияни: вони побачили струмочки по дамбах. Але влада не стривожилася до самого моменту трагедії.     Масштабні руйнування   13 березня 1961 року земляна дамба не витримала. О 8:30 ранку маса рідкої пульпи ринула вниз до Куренівки. Смертельний вал заввишки 14 метрів і шириною 20 метрів нісся зі швидкістю 5 метрів за секунду, знищуючи все на своєму шляху. Потік перевертав машини і тролейбуси, зносив стовпи електромереж, рвав дроти. А кияни саме в цей час їхали на роботу.     Потоп тривав півтори години. Пульпа залила територію площею близько 25 гектарів. Зруйнувала 68 житлових і 13 адміністративних будівель. Залишила без житла 353 сім'ї (1 228 особи). Вивела з ладу енергопостачання, газопостачання, частково зруйнувала каналізацію.   Загальний збиток склав 3,7 млн. рублів.   Пульпа, що розтеклася, стала твердою, як камінь. В результаті трагедії стадіон "Спартак" був затоплений шаром рідкого бруду з глиною настільки, що його високої огорожі не було видно. Пульпа майже повністю знищила трамвайний парк. Ситуацію посилило те, що вчасно не була передана команда відключити енергопостачання, і тому в трамвайному парку була значна кількість загиблих від ураження електричним струмом.     "Я сіла в автобус, салон якого був настільки переповнений, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг напроти стадіону "Спартак". Вода стала досягати вікон машини. Шофери всіх застряглих машин вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал - суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим від будинків і закривав собою небо. Чоловік, що стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері і ступив уперед. Я - слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух - автобус, з якого я кілька секунд назад вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка і дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем", - згадує одна з киянок про потоп.   Замовчування   Зараз точну кількість жертв катастрофи встановити практично неможливо, за оцінками київського історика Олександра Анісімова, це, приблизно, 1,5 тисячі осіб.   Владою було прийнято рішення не афішувати масштаби трагедії. В той день у Києві було відключено міжміський та міжнародний зв'язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передано по радіо лише 16 березня.   З чуток, літаки Аерофлоту міняли традиційний маршрут, облітаючи місце трагедії, щоб пасажири не могли отримати уявлення про її справжні масштаби.   Інформація про куренівські події піддавалася жорсткій цензурі, багатьох загиблих ховали на різних кладовищах у Києві та за його межами, вказуючи в документах і в написах на могилах різні дати та причини смерті.     На ліквідацію наслідків катастрофи кинули війська. Солдати працювали вдень і вночі. Спочатку копали вручну, лопатами, незабаром пригнали техніку. Ковші екскаваторів і ножі бульдозерів рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики заживо похованих, але ще живих людей. Солдати, яких не змінювали дві доби з міркувань секретності, діставали людські останки, розірвані селевим потоком. Попри секретність, тисячі киян приходили на територію Павлівської психіатричної лікарні, де в клубному приміщенні складали рядами загиблих.   У режимі секретності прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство, для чого створили спеціальну Держкомісію. В стенограмах її засідань зустрічаються такі одкровення: "Не треба було будувати легковажних дамбочок, а треба було будувати капітальну дамбу, яка десятиліттями мала там перебувати. Ніякі інші споруди не могли гарантувати безпеку міста ". "Ми маємо не дамбу, а кірку, яка могла в будь-який час прорватися під напором рідких мас". Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до тюремного ув'язнення. Але ніхто з вищих міських чиновників на лаву підсудних не сів. Згідно з висновком експертної комісії, причиною аварії названі "помилки в проекті гідровідвалів і дамби".   Пам'ятник жертвам трагедії було встановлено в березні 2006 року.   Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтеся на наш канал https://t.me/korrespondentnet

Джерело"korrespondent.net"